Калейдоскоп мого життя
Промерзле сонце тихо шарудить у небі
І гордовито оглядає володіння.
А під тим сонцем без проблем живуть амеби,
Що ніби й люди, але без ознак сумління.
На перший погляд, їх не можна розпізнати
І виділити з натовпу людського,
Бо інколи вони нас можуть здивувати,
Нап`явши маску «цабе» видатного.
Озброївшись словами суто діловими,
Одноклітинні прості організми
Вживаються у ролі дуже швидко,
До рук прибравши вищі механізми.
З людського маючи лише одну подобу
І приховавши поривань гріховність,
Вони на всіх поширюють свою хворобу,
Що здатна знищити у зародку духовність.
Промерзле сонце якось розігріти треба,
Щоб швидше ворушилося у небі,
Щоб запалило жар у кожнім серці
І щоб дотла спалило ті амеби.
••••••
Благаю, озовись до мого зболеного серця!..
Не словом, не привітом озовись,
А лиш коли минаєш в натовпі людському,
Відчуй мене і мовчки озирнись…
За мить єдину, нам даровану випадком,
Пірну у глибину твоїх очей,
Втону у хвилях, сповнених чекання
З тобою не проведених ночей.
Я з погляду зумію випити до краплі
Твій подив, жаль … і вічну далечінь.
Ми дуже схожі, хоч і зовсім різні.
І я чомусь сама, і ти один.
Я – космосу планета, ти – супутник.
Ми – паралелі, як міжзоряні світи:
З тобою я не перетнусь ніколи,
Та поруч крокуватиму завжди.
••••••••
Дзвенить дзвінок, лунає пісня,
а в грудях щось незвично тісно:
змішались смуток, радість, щем,
прощання капотить дощем
з очей моїх здивовано-тривожних,
і зупинить його я неспроможна…
Востаннє ученицею я класами пройдусь,
Востаннє вдячно вчителям своїм всміхнусь.
І хтозна, може, скоро повернусь?..
••••••••
Читаю подумки в очах твоїх блакитних,
Таких знайомих і таких чужих,
Про те, що юність наша більше не розквітне,
Що вогник молодості назавжди затих.
Ми разом зустрічали й проводжали роки,
Ми завжди поруч: в радості й біді.
Я і тепер хвилююсь, вчувши твої кроки,
Бо ми серцями юні. Але вже не молоді…
У нас з тобою разом срібло впало в коси,
І вже, здається, випили печаль свою до дна.
А почуття ще свіжі, як ранкові роси,
П’янкі, мов келих юного і чистого вина.
Ти, як колись, приносиш мені квіти,
А я, як завше, їх до серця пригортаю,
Тому що знаю: ми – єдині в світі,
Тому що я тебе, як і колись, кохаю…
Триптих
Освіти мене, Любове,
Освіти і освяти.
Дай терпіння і наснаги
Путь торовану пройти.
Помолись за мене, Віро,
Не дозволь упасти ниць.
Відведи від мене хмари,
Виведи із зла темниць.
Не покинь мене, Надіє,
В круговерті самоти.
Серце, скроплене сльозою,
Освіти і освяти.
Бабине літо
Облітає листя на твоїм обійсті,
і павук нечутно килими плете.
Осінь жовтокоса на твоє волосся
Сипонула щедро срібло золоте.
Справи і турботи, недоспані ночі…
Від очей розбіглись віку промінці,
Та невтомне серце б`ється і тріпоче,
І пульсує стиха жилка на руці.
Час іде невпинно і лиш ти незмінно
Пораєш усюди: в хаті, у дворі.
Тільки ось недавно ти була лиш мати,
А тепер – бабуся нашій дітворі.
Ветерану
Ось і згасла іскорка остання у очах,
І не стало ще одного ветерана…
Не стогнатиме в подушку більше по ночах,
Не болітиме невиліковна рана.
Більш не буде виглядать весною журавлів,
Не впаде сльоза травнева на медалі,
Не вертатиме, утомлений, на заході з полів,
Бо душа полинула у невідомі далі.
Там зустріне побратимів фронтових –
Зовсім юних і стареньких, посивілих,
Обізветься приязно до них
І в шанобі голову прихилить…
Вас все менше й менше ходить по землі
Тих, що від фашиста врятували.
Найдорожче ви – життя! – віддать змогли,
Щоб про вас нащадки пам’ятали.
(Руденко С. М.)