ШМО вчителів гуманітарного циклу
КЗШ №15

                                              Творець «огню в одежі слова»                 

      Якось на маминому столі побачив книжечку «Вишиванка від євшану» Миколи Миколаєнка.  Розгорнув навмання -  і… поринув у світ поезії. Один за одним низалися рядки, а в душі пробуджувалося дивне відчуття: здавалося, слова поета так співзвучні з моїми думками. І вже уява  малює то струнку тополю, то  ніжний пролісок; то веде тернистими стежками української історії, то заглиблює у вир людських почуттів  та переживань, а то змушує замислитися над перипетіями сьогодення. 

      Микола Миколаєнко – поет з великим стажем, але тематика його творів настільки розмаїта, що задовольнить будь-якого шанувальника художнього слова. Ось як пише автор у сонеті «Поезія – мудре небо»:

 Поезії зерна Божі сіються притьма на камінь…

Тривожного їхнього дзвону не чує держава.

А степом, немов тарпани, гарцюють сюрпризи травня,

І Сонце роняє в трави промені золотаві.

Од віршів нудить олігархів – сомнамбулічна втома:

Їм ігри свої дорожчі: в когось відтяти гривню,

Комусь змурувати гроба, щоб заблищати самому,

Добути мундштук модерний із викопного бивня.

Все ж істина давня строга: поезія – річ живильна:

Обраниця всенародна – не квітка якась стерильна,

Вона від чиєїсь примхи дуба ураз не вріже.

Поезія – мудре небо, в садах солов’їні співи,

В полях золота пшениця, зазивна усмішка діви,

Матусині очі теплі, подихи ранку свіжі.

        У творі звучить гімн поезії, що ототожнюється зі Словом Божим і  віддзеркалює весь світ навколо, виявляючи найпотаємніші сторони життя. Але не кожен може її сприйняти  й усвідомити,  як і віру.  Щоб показати важливість поезії, автор використовує яскраву метафору «поезії зерна Божі сіються притьма на камінь», яка має  притчевий відтінок, оскільки викликала у мене асоціації з біблійною «Притчею про сіяча». Поетові болить, що «тривожного їхнього дзвону не чує Держава». Велика літера у загальній назві «Держава» переконує нас, наскільки високо стоїть вона на іконостасі ідеалів митця. 

      У другій строфі читаємо: «Од віршів нудить олігархів – сомнамбулічна втома» - і бачимо реальний  стан  «вершків» нашого суспільства: ніби й живуть, але у своєму власному світі із власними цінностями. Влучно використаний  медичний термін стає в руках митця художнім тавром  байдужості та споживацтву ,  якими так щедро наділені можновладці, адже для них викопний бивень – не історична пам`ятка, а спосіб «добути мундштук модерний», щоб виділитися  серед таких же 

     Для Миколи Миколаєнка поезія – не просто римовані рядки,  це «річ живильна», яка наснажує, надихає; це «обраниця всенародна», яка втілює думки й почування всього народу;  це «мудре небо», що може порадити і розрадити; це «матусині очі теплі», які підтримають і зігріють у скруті; це «подихи ранку свіжі», що дають просту радість усвідомлення себе частинкою цілого світу.

      Роль поета, його місце у світі – ще одна важлива тема у творчості Миколи Миколаєнка. 

Шукаю слів – гарячих, мов цілунок,

Мов яблука достиглі у саду…

Натягнуті – аж дзвонять! – серця струни,

мелодію  невгасливу веду.

Шукаю слів, наповнених грозою

І ніжністю терпкого чебрецю,

Що в’ються виноградною лозою,

Хвилюють серце вченому й шевцю.

 Шукаю слів – мов діамант шліфую, 

  до віршів осторогою кладу… 

 О Господи, мої старання – всує?

 Чи пораюся не у тім саду?

 Та ні!

 Як прагнеш зміни та онови,

 Людські жалі для тебе не чужі

 І маєш добрі наміри в душі, - 

 шукай не слів – 

 «огню в одежі слова».

      «Порада генія», так називається цей вірш.   Пораду дав справді геніальний  поет – Іван Франко.  Адже цитата  «огню в одежі слова», використана в поезії,  належить саме йому. Але це ні в якому разі не можна назвати просто наслідуванням, бо це усвідомлення значущості художнього слова, його могутності та сили впливу, так точно визначеної Франком.  

       М. Миколаєнко  шукає для свого читача  слів «гарячих, мов цілунок», бо тільки такі западуть йому в душу та залишать там слід, вибирає слова, що «мов яблука достиглі у саду»,  бо тільки вони принесуть душевну насолоду, наповнює рядки «грозою і ніжністю терпкого чебрецю», аби показати міць поетичного слова і його ласкавість. На думку поета, його твори, «що в’ються виноградною лозою» (а скільки-то коло мови-винограду походити треба, щоб уродило!) повинні схвилювати серце «вченому й шевцю», тобто бути близькими кожному з нас.  Художні засоби,  щедро використані автором  у поезії  (а це й порівняння, й епітети, й різні види метафори, риторичні фігури), виявляють цілий мистецький арсенал, що ним майстерно послуговується Микола Миколаєнко. 

     Надзвичайно вражає, що поет, який 75 (!) років яскраво  й плідно працює на поетичній ниві, висловлює сумнів щодо правильності вибору життєвого шляху: «Шукаю слів - …, шліфую, до віршів осторогою кладу… О Господи, мої старання  - всує? Чи пораюся не у тім саду?». На ці рядки мені одразу ж захотілося відповісти: «Ви, шановний Миколо Антоновичу, пораєтесь у своїм саду, бо творчість Ваша - то скарбниця, в якій злилися історія, душа і почуття всього українського народу. Це криниця, з якої вдосталь може напитися мудрості та краси як дитина, так і досвідчена людина. Це яскравий приклад «сродної праці», про яку мудро писав нам Григорій Сковорода. Низький уклін Вам, Поете, за щиру відданість народові та вишиванки від євшану, які (щиро на те сподіваюся!) пробудять та злеліють і в нас непідробну вірність Державі».

                                     Велика Ганна, 16 років, учень 10-Б класу

                                      Криворізької загальноосвітньої школи № 15ім. М. Решетняка,

                                     відвідує  факультативний курс  «Основи теорії літератури»