ШМО вчителів гуманітарного циклу
КЗШ №15

Калейдоскоп мого життя

 

Промерзле  сонце тихо шарудить у небі

І гордовито оглядає володіння.

А під тим сонцем без проблем живуть амеби,

Що ніби й люди, але без ознак сумління.

 

На перший погляд, їх не можна розпізнати

І виділити з натовпу людського,

Бо інколи вони нас можуть здивувати,

Нап`явши маску «цабе» видатного.

 

Озброївшись словами суто діловими,

Одноклітинні прості організми

Вживаються у ролі дуже швидко,

До рук прибравши вищі механізми.

 

З людського маючи лише одну подобу

І приховавши поривань гріховність,

Вони на всіх поширюють свою хворобу,

Що здатна знищити у зародку духовність.

 

Промерзле сонце якось розігріти треба,

Щоб швидше ворушилося у небі,

Щоб запалило жар у кожнім серці

І щоб дотла спалило ті амеби.

                                                                           

                                        ••••••               

 

 

Благаю, озовись до мого зболеного серця!..

Не словом, не привітом озовись,

А лиш коли минаєш в натовпі людському,

Відчуй мене і мовчки озирнись…

 

За мить єдину, нам даровану випадком,

Пірну у глибину твоїх очей,

Втону у хвилях, сповнених чекання

З тобою не проведених ночей.

 

Я з погляду зумію випити до краплі

Твій подив, жаль  … і вічну далечінь.

Ми дуже схожі, хоч і зовсім різні.

І я чомусь сама, і ти один.

 

Я – космосу планета, ти – супутник.

Ми – паралелі, як міжзоряні світи:

З тобою я не перетнусь ніколи,

Та поруч крокуватиму завжди.

                                                             

                                        ••••••••

 

Дзвенить дзвінок, лунає пісня,

        а в грудях щось незвично тісно:

               змішались смуток, радість, щем,

                      прощання капотить дощем

                              з очей моїх здивовано-тривожних,

                                       і зупинить його я неспроможна…

 

Востаннє ученицею я класами пройдусь,

Востаннє вдячно вчителям своїм всміхнусь.

І хтозна, може, скоро повернусь?..

                                                                               

                                       ••••••••

 

Читаю подумки в очах твоїх блакитних,

Таких знайомих і таких чужих,

Про те, що юність наша більше не розквітне,

Що вогник молодості назавжди затих.

 

Ми разом зустрічали й проводжали роки,

Ми завжди поруч: в радості й біді.

Я і тепер хвилююсь, вчувши твої кроки,

Бо ми серцями юні. Але вже не молоді…

 

У нас з тобою разом срібло впало в коси,

І вже, здається, випили печаль свою до дна.

А почуття ще свіжі, як ранкові роси,

П’янкі, мов келих юного і чистого вина.

 

Ти, як колись, приносиш мені квіти,

А я, як завше, їх до серця пригортаю,

Тому що знаю: ми – єдині в світі,

Тому що я тебе, як і колись, кохаю…

                                                                                                                   

                                   

Триптих

Освіти мене, Любове,

Освіти і освяти.

Дай терпіння і наснаги

Путь торовану пройти.

 

Помолись за мене, Віро,

Не дозволь упасти ниць.

Відведи від мене хмари,

Виведи із зла темниць.

 

Не покинь мене, Надіє,

В круговерті самоти.

Серце, скроплене сльозою,

Освіти і освяти.

                                                                         

 

Бабине літо

Облітає листя на твоїм обійсті,

і павук нечутно килими плете.

Осінь жовтокоса на твоє волосся

Сипонула щедро срібло золоте.

 

Справи і турботи, недоспані ночі…

Від очей розбіглись віку промінці,

Та невтомне серце б`ється і тріпоче,

І пульсує стиха жилка на руці.

 

Час іде невпинно і лиш ти незмінно

Пораєш усюди: в хаті, у дворі.

Тільки ось недавно ти була лиш мати,

А тепер – бабуся нашій дітворі.

                                                                   

 

Ветерану

Ось і згасла іскорка остання у очах,

І не стало ще одного ветерана…

Не стогнатиме в подушку більше по ночах,

Не болітиме невиліковна  рана.

 

Більш не буде виглядать весною журавлів,

Не впаде сльоза травнева на медалі,

Не вертатиме, утомлений, на заході з полів,

Бо душа полинула у невідомі далі.

 

Там зустріне побратимів фронтових –

Зовсім юних і стареньких, посивілих,

Обізветься приязно до них

І в шанобі голову прихилить…

 

Вас все менше й менше ходить по землі

Тих, що від фашиста врятували.

Найдорожче ви – життя! – віддать змогли,

Щоб про вас нащадки пам’ятали.

                                                               (Руденко С. М.)